Мою дочку звуть Катя, а її найкраща подруга — Даша. Вони дружать вже кілька років. Спочатку разом ходили в одну групу в дитячому садочку, а потім і в школі опинилися в одному класі. Ми — звичайна сім’я середнього достатку, а от Даша виросла лише з мамою, яка, на жаль, не дуже відповідальна. Однак той факт, що моя дочка дружить з дівчинкою з проблемної родини, ніколи не викликав у мене негативу, бо Даша завжди була вихованою, скромною та тихою. Я, знаючи про складну ситуацію в її сім’ї, намагалася допомагати — годувала її смачніше, коли вона була у нас в гостях, і інколи купувала їй дрібниці, як-от резинки для волосся чи шпильки, коли брала такі для Каті.
Про те, як живуть Даша з мамою, я глибоко не замислювалася, доки одного разу не сталося дещо дивне. Моя дочка повернулася зі школи в сльозах. Спершу я подумала, що вона просто отримала погану оцінку. Катя мовчки сиділа у своїй кімнаті й не хотіла нічого розповідати. Я намагалася з нею поговорити, але вона не йшла на контакт. Навіть пообідала мовчки, сама виконала домашні завдання, прибрала в кімнаті, і що мене особливо здивувало — навіть не просилася погуляти. Її поведінка мене насторожила.
Катя продовжувала мовчати два дні, і я почала хвилюватися серйозніше. Після чергового дня в школі я повідомила їй, що ми підемо до психолога, щоб він допоміг нам розібратися в ситуації. І тут вона кинулася мені на шию, заплакала і тихо запитала: “Мамо, а ти мене теж у дитячий будинок віддаси?” Я просто заніміла від її слів. Дитячий будинок? Чому вона про це говорить? І тоді Катя, схлипуючи, почала розповідати, що її найкращу подругу Дашу мама здала до дитячого будинку. Тепер вона не ходить до школи, а однокласники кажуть, що це сталося тому, що Даша попросила маму допомогти їй з домашнім завданням, а також погано виконувала хатні обов’язки та багато говорила. Після цього до них прийшли якісь люди, ймовірно, психологи, поговорили з Дашею і забрали її до дитячого будинку.
Я міцно обіймала свою дочку і теж не могла стримати сліз. Мені довелося довго її переконувати, що я її дуже люблю і ніколи не залишу. І тут мене осінило: “Катю, а давай відвідаємо Дашу в дитячому будинку?” Катя відразу припинила плакати, і ми почали збиратися. Описати зустріч подруг словами просто неможливо — це були радісні обійми і нескінченні розмови. Поки дівчатка спілкувалися, мені вдалося поговорити з працівницею дитячого будинку. Вона розповіла, що сусіди кілька разів зверталися до органів опіки зі скаргами на матір Даші, і зараз триває судовий процес щодо позбавлення її батьківських прав. Даша залишиться в дитячому будинку, бо в неї немає родичів, які могли б взяти її під опіку.
Я дуже люблю свою дочку, і заради неї готова була полюбити й чужу дитину. Тому ми з чоловіком вирішили взяти Дашу під опіку. Тепер Катя і Даша живуть разом і дуже щасливі. А які вони у мене слухняні! Справжні помічниці у всьому!