Коли я закінчила навчання в місті, мені було важко його покидати не тільки через любов до нового дому, а й через почуття до Івана – мого близького друга, в якого я закохалася по вуха. Ми проводили разом кожну вільну хвилину, досліджуючи вулиці та парки, ділячись мріями про майбутнє. Перед від’їздом я пообіцяла Івану, що скоро розповім своїм батькам про нас, впевнена, що вони підтримають моє рішення. Приїхавши до села, я була сповнена рішучості поділитися новинами про своє життя в місті та про Івана.
Але мої плани зруйнувалися, коли батьки зустріли мене з несподіванкою — весільною сукнею. “Це буде твоє вбрання на весілля наступного місяця,” — радісно оголосила мама. “Ми вирішили, що ти вийдеш заміж за Ігоря, нашого сусіда.” Я остовпіла. “Але я закохана в Івана, він у місті… Я не можу вийти заміж за Ігоря!” — закричала я, відчуваючи, як сльози наповнюють мої очі. Батько грюкнув рукою по столу, його голос був суворий і рішучий: “Ти не будеш ганьбити нашу родину! Ігор — хороший хлопець, він піклується про свою сім’ю і підходить тобі більше за інших.” Мої спроби заперечити були марними. Батько забрав мій телефон, щоб я не могла зв’язатися з Іваном.
Я відчувала себе страшенно самотньою, усвідомлюючи, що моя думка не має значення. Настав день весілля. Будинок заповнився гостями, суєтою та очікуванням урочистостей. Серце стискалося при думці про те, що я повинна вийти заміж за людину, яку ледве знаю і вже точно не люблю. Стоячи перед дзеркалом у весільній сукні, я почувалася бранкою.
І тут у двері постукали. Я обернулася і побачила його — Івана. Він стояв з рішучим виглядом і сказав: “Я не можу без тебе. Я дізнався, що відбувається, і приїхав забрати тебе. Ти готова втекти зі мною?” Це було все, що треба було почути. Скинувши сукню, я схопила його руку, і ми вибігли з дому, залишаючи позаду всі обмеження та страхи, на зустріч нашому щасливому майбутньому.