Ірина живе зі своїм чоловіком Анатолієм та сином у великому приватному будинку, розташованому в котеджному селищі. Вони переїхали сюди десять років тому, коли усиновили сина подруги, яка раптово пішла з життя. Їм обом не судилося мати власних дітей, тому вони вирішили прийняти малюка, якого виростили і виховали, як свого. Ірині зараз 45 років, а Анатолію — 50.
Одного ранку Ірина вийшла у двір, щоб полити квіти, і раптом побачила біля паркану старенький дитячий візок. Спочатку їй здалося, що це залишив хтось із друзів сина, але підійшовши ближче, вона зрозуміла, що це не так. Візок був старим і потертим, що натякало на те, що його використовували багато дітей.
Ірина заглянула всередину і була вражена — у візочку лежала маленька дитина, загорнута в ковдру. Вона взяла малюка на руки і відразу зайшла в будинок.
— Толік, викликай поліцію! — крикнула вона.
— Іришко, що сталося? Знову паркан поламали? — спустився Анатолій з другого поверху.
— Ні, цього разу підкинули дитину! — відповіла Ірина.
Анатолій почав хвилюватися, бігати по кімнаті й голосити:
— Як можна залишити дитину просто на вулиці? А раптом ми були б не вдома? А раптом щось сталося б?
— Заспокойся, Толику, нічого надприродного не трапилося, добре хоч дитину не викинули на смітник, — спробувала його втішити Ірина.
Анатолій зібрався і подзвонив до поліції, а Ірина відправила його до магазину купити підгузки й дитяче харчування. Тим часом вона дістала зі сховку старі дитячі речі сина й почала сповивати дитину. Це була дівчинка, приблизно чотирьох-п’яти місяців.
Коли Ірина акуратно зняла ковдру, з неї випала записка. Сівши спокійно, вона почала читати:
«Подбайте, будь ласка, про мою дитину. У мене немає грошей, щоб її утримувати. Дівчинку звуть Світлана, їй три з половиною місяці, народилася 29 квітня. Не кидайте її в дитячий будинок, вона дуже весела і приваблива. Всі документи під матрацом коляски. Пробачте мене!»
Ірина була вражена. Як можна було народити дитину, виховувати її кілька місяців, а потім підкинути незнайомим людям, не знаючи, чи будуть вони хорошими? Незабаром приїхала поліція, яка опитала мешканців селища, але ніхто нічого не бачив.
Ірина звернулася до своєї найкращої подруги, щоб та допомогла з оформленням удочеріння. Вони знайшли біологічну матір, яка написала офіційну відмову від дитини. Так Ірина вдруге стала мамою.
Минуло п’ять років, і в родині Ірини й Анатолія панує мир та злагода. Анатолій дуже прив’язаний до маленької Світлани, яку з любов’ю називає Принцесою.