Мій чоловік, Антон, приїхав з села до міста, щоб здобути освіту, і залишився тут працювати. Незабаром ми зустрілися, а через рік одружилися. З житлом проблем не було, оскільки я вже мала свою двокімнатну квартиру. У цьому ж місті живе й молодша сестра Антона, хоча вони не надто тісно спілкуються. З його батьками я познайомилася вже після нашого шлюбу, коли ми поїхали до них у гості. Виявилося, що у свекрухи велика ділянка з городом і чимало домашньої худоби. Ми відвідуємо батьків Антона рідко, зазвичай чоловік дізнається про їхні справи та здоров’я телефоном, коли сам їм телефонує. А вони звертаються до нас переважно тоді, коли їм щось потрібно.
Наприклад, коли знадобилися гроші на будівництво прибудованого туалету. Незважаючи на те, що свекруха має великий город і багато живності, від них ми ніколи не отримували ніяких подарунків. Розумію, що нам не бракує овочів чи фруктів, оскільки мої батьки мають дачу і забезпечують нас усім необхідним. Але, як кажуть, важлива не річ, а увага. І саме цього ми ніколи не відчували з боку свекрів. Їх цікавить наше життя лише тоді, коли їм щось потрібно від нас.
Нещодавно чоловіку подзвонив земляк і сказав: «Привіз гостинці твоїй сестрі, але їх вдома немає. Мені ніколи шукати її, тож привезу все до тебе, а вона потім забере». Антон погодився. Коли чоловік привіз пакунки, він сказав, що там є м’ясо і його треба перекласти в холодильник. Антон запитав: «Часто ти привозиш гостинці?». Той відповів: «Майже кілька разів на місяць». А нам свекруха постійно скаржиться: то посуха, то неврожай, то ще щось. Але дочки подарунки регулярно відправляє. Коли свекруха знову подзвонила й попросила про допомогу, Антон їй відповів: «Попроси свою доньку допомогти, бо у мене тут вічно мор і посуха».