Дружину врятувати не вдалося; він повернувся додому з маленьким пакуночком — донькою. Але дівчинка сама знайшла собі маму.
– Дівчинко, ти до кого? – запитала я, побачивши на сходах маленьку дівчинку років шести.
– Я шукаю маму, ви її не бачили? – відповіла вона, дивлячись на мене своїми великими сірими очима.
Я задумалася. У цьому будинку я жила недавно і знала, що квартира, біля якої вона стояла, вже давно порожня.
– Але там ніхто не живе, – відповіла я.
У відповідь дівчинка розплакалася і сіла на сходинки.
– Тітонько, нам дуже потрібна мама! Лише вона може все змінити, тато за нею дуже сумує.
Я розгубилася, не знаючи, чим допомогти цій маленькій, такій сумній дівчинці. У самої дітей не було, тому і не знала, як до неї підійти. Обійняти? Запросити на чай? Але вона, мабуть, не погодилася б піти до незнайомої жінки. У цей час задзвонив телефон; я попросила її зачекати і побігла відповісти. Коли повернулася, дівчинки вже не було. Весь вечір вона не виходила у мене з голови. Я вирішила подзвонити власниці квартири, у якої орендувала житло, і запитати про сусідів.
– Там уже п’ять років ніхто не живе, – сказала Любов Іванівна. – А навіщо тобі?
– Сьогодні приходила дівчинка, маму шукала.
Сусідка на деякий час замовкла, ніби щось згадуючи.
– Це, мабуть, дочка Каті, але її вже давно немає. Чоловік залишився один із немовлям і не зміг тут жити, переїхав. Знаєш, Іро, якщо дівчинка знову з’явиться, відведи її додому, – і продиктувала мені адресу.
Минув час, і ця історія почала забуватися. Я була зайнята роботою, поверталася додому пізно. Напередодні новорічних свят я знову почула тихий стук і схлипування. Відчинивши двері, побачила ту саму сірооку дівчинку, що стояла і плакала.
– Що трапилося? Де твій тато?
– Він вдома, я маму шукаю, – тихо відповіла вона.
Я згадала, що десь записала її адресу, і побігла її шукати, попросивши дівчинку почекати у мене. Вона зайшла, оглянулася, присіла на пуф у коридорі. Коли я знайшла записку, то побачила, що дівчинка вже міцно спала, згорнувшись калачиком. Обережно перенісши її на диван, я набрала номер Любові Іванівни.
– Любове Іванівно, пам’ятаєте, я розповідала вам про дівчинку, що приходить у порожню квартиру навпроти? Вона у мене. Я хотіла відвести її додому, але поки шукала адресу, вона заснула.
– Знаєш, Іро, я живу недалеко від них, зараз спробую сходити. Будь на зв’язку.
Я поклала трубку і, дивлячись на дитину, мимоволі замилувалася нею. Погладила її по плечу, поправила неслухняне волоссячко. Я завжди мріяла про своїх дітей, але мрії так і не судилося здійснитися. У нас із чоловіком були чудові стосунки, але коли я завагітніла, через стрес на роботі сталася втрата. Пізніше я знову завагітніла, але й цього разу доля була нещадна. Після цього завагітніти більше не вдалося. Зрештою, чоловік пішов. Знала, що в його новій сім’ї вже є донька, але нічого більше про нього не чула. Відтоді я жила одна в орендованих квартирах.
Роздуми перервав тихий стук у двері. Відчинивши, я не могла повірити очам – на порозі стояв мій колишній чоловік.
– Юро? Як ти тут опинився?
– Я прийшов за донькою. Адреса Кірова 5, так?
– Так, це твоя дочка? Проходь, вона спить, – ми пройшли на кухню, і я поставила чайник. Якого ж гостя я не очікувала побачити, але життя часом підносить дивовижні сюрпризи.
– Ми не заважатимемо? Я можу розбудити Аню і забрати її.
– Нехай спить. Що сталося? Вона вже кілька разів приходила і стукає в двері навпроти.
Юра важко зітхнув і почав розповідати:
– Кілька років тому ми з Катею жили в цій квартирі. Це житло їй залишилося від діда. Після весілля ми оселилися тут, і незабаром Катя завагітніла. Я був на сьомому небі від щастя. Пам’ятаю, як відвіз її на пологи. Вона взяла мене за руки й попросила подбати про дитину, якщо щось трапиться. Під час пологів сталися ускладнення, і її врятувати не вдалося.
– Пробач, – я тихо торкнулася його плеча. Він намагався триматися, але сльози текли по його обличчю. У цю мить ми почули, як із зали наближаються дитячі кроки. Юра кинувся до доньки й міцно обійняв її.
– Аню, я хвилювався. Чому ти пішла, не сказавши?
– Я просто хотіла знайти маму.
– Ми обов’язково її знайдемо, але трохи згодом. Йдемо додому.
– Дякую, Іро, – Юра простягнув мені візитку, – подзвони, якщо Анютка знову прийде сюди. Ми тепер живемо неподалік.
– А звідки вона знає адресу цієї квартири? – поцікавилася я.
– Сам показав, – зітхнув він. – Треба було забрати деякі речі, Аня побачила фотографії Катрі на стінах і з того часу марить зустріччю з мамою. Я ж казав, що Катя просто поїхала, але обов’язково колись повернеться.
Вони пішли, а через кілька днів Юра подзвонив мені. З того часу ми стали спілкуватися частіше. По вихідних гуляли разом у парку, ходили в кафе, кіно. Аня прив’язалася до мене і навіть якось назвала мамою.
– Іро, – одного разу сказав Юра, – переїжджай до нас. Досить тобі по чужих кутках мотатися. Аня дуже сумує за тобою. І я теж… – він узяв мої руки і додав: – дуже скучив. Прости за все.