— Яка ж ти безсердечна! Це ж твоя рідна бабуся! Мама твоя не проти взяти її до себе, то чому ти так категорично проти? — такі слова я почула від рідної тітки Олени, сестри моєї мами. Напевно, я справді безсердечна, якщо виступаю проти того, щоб старенька, якій 89 років, переїхала жити «на доживання» до будинку моїх батьків. Але дозвольте мені пояснити свої причини.
У бабусі троє дітей: дві дочки й син. Моя мама — найстарша серед них. Про дядька, який наймолодший, взагалі немає сенсу говорити. Він уже вчетверте одружений, живе у квартирі чергової дружини, де навіть не є господарем. Доглядати бабусю він не збирається, а матеріально допомагати не має можливості: від перших трьох шлюбів у нього семеро дітей, п’ятеро з яких ще неповнолітні. Ще кілька років він віддаватиме половину своєї зарплати на аліменти.
Отже, залишаються мама і тітка Олена. Мамі зараз 63 роки, тітці — 56. Тітка працює на керівній посаді, і це для неї головна причина уникати догляду за бабусею. Моя мама теж працює соцпрацівником, а живуть вони з татом у селі. На ній і город, і домашнє господарство, і ще догляд за татом, який після інсульту став практично нерухомим.
— У неї графік вільний, — наполягає тітка Олена, — а я затримуюся на роботі. Хто їй памперси мінятиме? Моя Мар’яна чи мій чоловік? Ти взагалі в своєму розумі?
Мар’яна — моя двоюрідна сестра, їй 27 років. Вона живе з батьками, доглядає за собою й мріє про вигідне заміжжя, хоча принца на горизонті поки що не видно.
— Чому все повинна тягнути мама? — запитую я. — Бабуся ж усе життя допомагала тобі. Вона сиділа з твоєю дочкою, а тепер Мар’яна навіть памперси їй поміняти не хоче? Це несправедливо.
Але головна причина мого спротиву набагато глибша. Усе своє життя бабуся ставилася до нашої сім’ї з презирством. Мого батька вона називала «зять — не взяти» й постійно принижувала. За що? За те, що він виріс сиротою і був бідним. Нервів вона йому зіпсувала чимало, хоча тато завжди був стриманим і терплячим. Одного разу вона навіть засумнівалася, чи я його рідна дочка, що мало не призвело до трагедії — через її слова у батька підвищився тиск, і тільки вчасна госпіталізація врятувала йому життя.
Попри це, батько побудував будинок, виростив мене і навіть матеріально допомагав бабусі, хоч намагався уникати спілкування з нею. А вона продовжувала ставити мою маму нижче за інших своїх дітей. Для неї тітка Олена була розумницею, а син — гордістю, бо жив у столиці. А мама для неї завжди залишалася «невдахою», яка «вийшла заміж за бідняка» і «народила дівку».
— Як ти можеш це терпіти? — кажу мамі. — Вона зневажала тебе й нашого тата все життя. Чому ти повинна брати її до себе? У неї є ще двоє дітей.
Моя тітка вважає, що мама повинна це зробити тільки тому, що вона соціальний працівник і звикла доглядати за людьми похилого віку. Але я їй прямо заявила:
— Якщо мама погодиться взяти бабусю до себе, я більше не допомагатиму. Мені дорожчі мама і тато. Бабуся — не ваша єдина дитина, і ви маєте вирішувати це питання разом. Найміть доглядальницю.
— Ти що, здуріла? — обурилася тітка. — Чужій людині довірити матусю? У нас грошей на це немає!
— Тоді продавайте бабусину квартиру, — відповіла я.
— А де житиме Мар’яна, коли вийде заміж? — вирвалося у тітки. Вона одразу зрозуміла, що сказала зайве.
Я тільки розсміялася. Бабуся заповіла квартиру Мар’яні, а та навіть доглядати її не хоче.
— Мамо, — кажу я, — якщо ти піддасися на вмовляння тітки, ти тільки нашкодиш собі й татові. Думай не лише про обов’язок, але й про себе. Ви заслуговуєте на спокій і гідне життя. А я не боюся виглядати безсердечною, тому що мені не соромно відстоювати твої інтереси.