Леся Володимирівна вже давно збиралася відвідати своїх онуків у столиці. Дні летіли швидко, але вона ніяк не могла наважитися. Дорога була довга, а міське життя вона не дуже любила. Гамір і метушня завжди викликали в неї запаморочення. Та все ж вона зібралася з духом, відклала трохи грошей із пенсії, сіла на поїзд — і ось уже в столиці. Місто зустріло її шумом і натовпами людей.
На пероні вона стояла з невеликим багажем, чекаючи на сина з невісткою. Нарешті вони підійшли, і зустріч була теплою, щирою. Їй стало приємно, аж серце зігрілося від радості. Сіли в машину і вирушили до багатоповерхівки.
— Ось там ми живемо, на сьомому поверсі, — показав Микола на балкон, прикрашений розкішними квітами.
Леся Володимирівна глянула вгору, і їй стало трохи моторошно.
— Як же там можна жити, так високо? — подумала вона.
На порозі квартири її зустріли онуки — хлопчик і дівчинка. Бабуся привезла їм яблука зі свого саду. Діти взяли гостинці й побігли до своєї кімнати.
На кухні її чекав накритий стіл зі смачною вечерею. Сім’я посадила її на найпочесніше місце, пригощали, просили спробувати все. Після вечері їй приготували ванну з морською сіллю, що стало справжньою насолодою для втомленого тіла. Вона раділа за сина, який зміг так добре облаштувати своє життя.
Вихідні минули швидко. Леся Володимирівна відпочила від сільської роботи й уважно оглянула квартиру. Син із гордістю показував кожен куточок.
— Тут дитяча кімната, діти малюють і ліплять фігурки з пластиліну. Це наша спальня — кремово-білі тони, — розповідав Микола. — А ось вітальня — простора й красива, а це мій робочий кабінет.
Серце матері раділо за сина. Наступного дня вона вирішила вийти на вулицю. Там усе було вимощено бруківкою, клумби прикрашали осінні квіти, люди вигулювали собак. Для Лесі Володимирівни все це було чужим і незвичним. Вона повернулася до квартири, роздяглася в коридорі й сіла на диван, думаючи про своє.
Ввечері, коли діти лягли спати, вона випадково почула розмову сина й невістки. Невістка з невдоволенням питала, скільки часу ще залишатиметься мама, бо їй набридло готувати. Леся Володимирівна не витримала — сльози котилися градом.
Всю ніч вона майже не спала, а вранці, поцілувавши онуків, тихенько вийшла з квартири. За допомогою добрих людей дісталася вокзалу й сіла на поїзд. По дорозі купила гостинців для сусідів, щоб розповісти їм, як добре живуть син із родиною.
Вдома її підвіз до хати родич Микола. Уже після обіду до неї завітали сусідки. Леся Володимирівна приготувала їм подарунки й із посмішкою розповідала, як щасливо живуть її діти й онуки.
— Чому так швидко повернулися? — запитали її.
— У гостях добре, а вдома — краще! — пожартувала вона, приховуючи справжній біль у серці.