– Мамо, дуже прошу, завтра за столом не говори нічого зайвого. Батьки Дмитра можуть не зрозуміти твоїх жартів. І про гриби чи ягоди краще теж мовчи… Вони ж міські, зовсім інші люди. Розумієш? – зі стривоженим виглядом благала Олена свою маму. – То ми, значить, для них село безграмотне? А сама ти коли міською стала? Усього шість років у місті живеш, а вже виглядаєш, як пані. Прикро мені, доню, дуже, – образилася Ніна. – Мамо, вибач, я не хотіла тебе образити. Просто хвилююся, щоб усе пройшло добре. Ну все, мені час на автобус. Дмитро завтра зустріне вас на вокзалі, а я чекатиму у його батьків, – попрощалася Олена, зачиняючи двері. Олену дуже турбувало майбутнє знайомство. Її батько, Петро, був мовчазним і стриманим, тоді як мама, Ніна, була повною його протилежністю. Олена боялася, що мама скаже щось недоречне й осоромить їх перед інтелігентними батьками Дмитра. Коли пролунав дзвінок у двері, Олена відчула, як серце стислося. “Ось воно, починається”, – подумала вона. – Доброго дня! Не знаю, як у вас у місті, прийнято обійматися чи цілуватися при зустрічі? – голосно запитала Ніна з порога. – Познайомтеся, це мої батьки: Ніна Василівна та Петро Михайлович, – поспішно представила їх Олена, червоніючи. – Дуже приємно, – відповіли батьки Дмитра. – А це батьки Дмитра: Тамара Олексіївна та Андрій Сергійович. – Знаємо, доню, ти нам уже казала. Думаєш, ми нічого не запам’ятовуємо? – обурено зауважила Ніна. – Мамо, так заведено! – прошепотіла Олена. – Ну, тоді й ми дуже раді знайомству, – нарешті згадала Ніна слова, які донька навчила її говорити. – Ми до вас не з порожніми руками. – Проходьте до столу, будь ласка, – запросила Тамара Олексіївна. У вітальні був накритий святковий стіл. – Петре, ти тільки глянь! Сервізи які! Та це ж музейна краса! Порцеляновий, мабуть? – Так, це китайська порцеляна, – з посмішкою підтвердила Тамара Олексіївна. – Ой, а фужери! Так і сяють! Кришталеві? – Ніно, донька ж просила… – тихо нагадував Петро Михайлович. – А ти що сидиш? Діставай наше! Ми ж не з пустими руками. Ось помідори солоні, огірочки, кабачкова ікра – остання баночка. Все своє, з городу. Правда, грибочки закінчилися… – Мамо! – ледве стримуючи роздратування, вигукнула Олена. – Не вчи маму, як у гості ходити. Не прийнято ж без гостинців. А до чаю ось пиріжки з яблучним повидлом. Тісто за прабабусиним рецептом! Олена опустила очі, ледве стримуючи сльози. – Доню, що ж ви з Дмитром такі похмурі? Диви, який худий твій наречений. Ти його годувати краще повинна! – Мамо, припини! – сказала Олена, вибігши з кімнати. Дмитро побіг за нею. – Ой, що це коїться, а? Донька власної матері соромиться! – Не хвилюйтеся, Ніно Василівно, – м’яко втрутилася Тамара Олексіївна. – Оленка просто переживає. Я й сама колись під час знайомства з батьками Андрія втекла зі столу. – То ваші батьки теж із села? Теж щось не те наговорили? – Ні, мої батьки міські. Це Андрій тоді пожартував недоречно. Але тепер у нас срібне весілля, і все склалося чудово. Нехай це стане гарною прикметою для наших дітей! Олена з Дмитром повернулися до кімнати, коли всі підняли келихи за їхнє щастя. – Ну що, доню, заспокоїлася? – запитала Ніна. – Так, мамо. Дмитре, скажи сам. – Я зробив Олені пропозицію. Наступного тижня подаємо заяву, – урочисто оголосив Дмитро. – Чуєш, Петре? Тепер наша донька наречена! – А ви тепер до нас приїжджайте, – мовив Петро. – Гриби скоро підуть, суниця в лісі… – А чому б і ні? – підтримала Тамара Олексіївна. – Я б із задоволенням побродила лісом, хоч і грибів не розбираюся. – Ми навчимо! – Ну тоді домовилися! – додав Андрій Сергійович. Дорогою додому Андрій посміхнувся дружині: – Знаєш, наші свати, хоч і прості, але дуже щирі. Чую, теща нашого Дмитра точно відгодує!