– Мамо, дуже прошу, завтра за столом не говори нічого зайвого. Батьки Дмитра можуть не зрозуміти твоїх жартів. І про гриби чи ягоди краще теж мовчи… Вони ж міські, зовсім інші люди. Розумієш? – зі стривоженим виглядом благала Олена свою маму. – То ми, значить, для них село безграмотне? А сама ти коли міською стала? Усього шість років у місті живеш, а вже виглядаєш, як пані. Прикро мені, доню, дуже, – образилася Ніна. – Мамо, вибач, я не хотіла тебе образити. Просто хвилююся, щоб усе пройшло добре. Ну все, мені час на автобус. Дмитро завтра зустріне вас на вокзалі, а я чекатиму у його батьків, – попрощалася Олена, зачиняючи двері. Олену дуже турбувало майбутнє знайомство. Її батько, Петро, був мовчазним і стриманим, тоді як мама, Ніна, була повною його протилежністю. Олена боялася, що мама скаже щось недоречне й осоромить їх перед інтелігентними батьками Дмитра. Коли пролунав дзвінок у двері, Олена відчула, як серце стислося. “Ось воно, починається”, – подумала вона. – Доброго дня! Не знаю, як у вас у місті, прийнято обійматися чи цілуватися при зустрічі? – голосно запитала Ніна з порога. – Познайомтеся, це мої батьки: Ніна Василівна та Петро Михайлович, – поспішно представила їх Олена, червоніючи. – Дуже приємно, – відповіли батьки Дмитра. – А це батьки Дмитра: Тамара Олексіївна та Андрій Сергійович. – Знаємо, доню, ти нам уже казала. Думаєш, ми нічого не запам’ятовуємо? – обурено зауважила Ніна. – Мамо, так заведено! – прошепотіла Олена. – Ну, тоді й ми дуже раді знайомству, – нарешті згадала Ніна слова, які донька навчила її говорити. – Ми до вас не з порожніми руками. – Проходьте до столу, будь ласка, – запросила Тамара Олексіївна. У вітальні був накритий святковий стіл. – Петре, ти тільки глянь! Сервізи які! Та це ж музейна краса! Порцеляновий, мабуть? – Так, це китайська порцеляна, – з посмішкою підтвердила Тамара Олексіївна. – Ой, а фужери! Так і сяють! Кришталеві? – Ніно, донька ж просила… – тихо нагадував Петро Михайлович. – А ти що сидиш? Діставай наше! Ми ж не з пустими руками. Ось помідори солоні, огірочки, кабачкова ікра – остання баночка. Все своє, з городу. Правда, грибочки закінчилися… – Мамо! – ледве стримуючи роздратування, вигукнула Олена. – Не вчи маму, як у гості ходити. Не прийнято ж без гостинців. А до чаю ось пиріжки з яблучним повидлом. Тісто за прабабусиним рецептом! Олена опустила очі, ледве стримуючи сльози. – Доню, що ж ви з Дмитром такі похмурі? Диви, який худий твій наречений. Ти його годувати краще повинна! – Мамо, припини! – сказала Олена, вибігши з кімнати. Дмитро побіг за нею. – Ой, що це коїться, а? Донька власної матері соромиться! – Не хвилюйтеся, Ніно Василівно, – м’яко втрутилася Тамара Олексіївна. – Оленка просто переживає. Я й сама колись під час знайомства з батьками Андрія втекла зі столу. – То ваші батьки теж із села? Теж щось не те наговорили? – Ні, мої батьки міські. Це Андрій тоді пожартував недоречно. Але тепер у нас срібне весілля, і все склалося чудово. Нехай це стане гарною прикметою для наших дітей! Олена з Дмитром повернулися до кімнати, коли всі підняли келихи за їхнє щастя. – Ну що, доню, заспокоїлася? – запитала Ніна. – Так, мамо. Дмитре, скажи сам. – Я зробив Олені пропозицію. Наступного тижня подаємо заяву, – урочисто оголосив Дмитро. – Чуєш, Петре? Тепер наша донька наречена! – А ви тепер до нас приїжджайте, – мовив Петро. – Гриби скоро підуть, суниця в лісі… – А чому б і ні? – підтримала Тамара Олексіївна. – Я б із задоволенням побродила лісом, хоч і грибів не розбираюся. – Ми навчимо! – Ну тоді домовилися! – додав Андрій Сергійович. Дорогою додому Андрій посміхнувся дружині: – Знаєш, наші свати, хоч і прості, але дуже щирі. Чую, теща нашого Дмитра точно відгодує!

Advertisements

– Мамо, чому ти знову вдома сидиш? Вийшла б кудись, розвіялася, – намагалася переконати Надію її дочка Катя під час телефонної розмови.

– Піду, обов’язково піду, – відповіла Надія, хоч і знала, що насправді йти їй нікуди та й бажання не було.

Вона розуміла, що Катя намагається підтримати її, і не хотіла засмучувати доньку.

– Як тільки дадуть відпустку, ми зі Славком прилетимо до тебе, – пообіцяла Катя. – Все, матусю, мені вже час. Цілую! – попрощалася вона.

Надія відклала телефон і задумалась. Хоч вона і запевнила Катю, що піде розвіятися, насправді виходити з дому їй зовсім не хотілося. Подруг у неї було мало, та й ті завжди зайняті своїми родинами, чоловіками та онуками. Йти одній у парк? Ні, це здавалося їй безглуздим. Вона відчувала, як її життя зупинилося, і особливо болісним було усвідомлення того, що у свої п’ятдесят шість вона залишилася сама.

Все своє життя Надія присвячувала сім’ї – дочки і чоловікові. Але рік тому Катя вийшла заміж і почала подорожувати разом зі своїм чоловіком Славком, який постійно їздив у відрядження.

– Що ж ви будете так усе життя їздити? А коли діти підуть, як вони будуть звикати до нових садків і шкіл? – турбувалася Надія.

– Мамо, все буде добре. Нам лише двадцять чотири, з дітьми ми не поспішаємо. Заробимо грошей, а потім Славко переведеться на постійне місце роботи, – заспокоювала Катя.

Після розмови Надія уявляла, як було б добре, якби донька і зять жили поряд, завели діток. Ось тобі й турбота, і можливість знову відчути себе потрібною. Але поки що вона залишалася одна, а чоловік Борис, з яким вони прожили майже тридцять років, покинув її одразу після Катиного весілля.

– Ти стала нудною, Надю, – сказав він тоді, зібравши свої речі.

Нудною? Надія не розуміла, що він мав на увазі. Вона завжди дбала про сім’ю: створювала затишок, готувала смачну їжу, прибирала. Вона часто жертвувала своїми бажаннями заради чоловіка й доньки. Але тепер, залишившись одна, вона відчувала, що не знає, чим заповнити своє життя.

Через кілька днів у Надії починалася відпустка. Вона планувала провести її вдома, змінити шпалери, штори, можливо, купити новий диван. Але тепер, сидячи на старому дивані, вона зрозуміла, що ремонт їй зовсім не потрібен, а її думки поверталися до Бориса. Можливо, проблема була не в меблях і не в шпалерах, а в ньому самому.

Наступного дня знову зателефонувала Катя:

– Мамо, я знаю, що в тебе скоро відпустка. Тут таке діло: у Славкової тітки в селі погіршилося здоров’я, їй потрібна допомога. Може, ти змогла б поїхати? Природа, свіже повітря – тобі це піде на користь.

Надія вагалася, адже тітку Славка вона навіть не знала. Але врешті погодилася, отримавши детальні інструкції від доньки.

Через три дні Надія вже стояла біля воріт будинку Тамари Іванівни. У дворі вона побачила жінку в квітчастому халаті, яка несла величезну каструлю.

– Ви куди з такою вагою? Вам же треба лежати! – кинулася їй допомогти Надія.

– А хто сказав, що мені лежати треба? – здивовано перепитала господиня.

Надія застигла, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

– А-а, це ви – Надія? Ну, ласкаво просимо, – посміхнулася Тамара Іванівна. – Славко мені все розповів. Ідіть до будинку, влаштовуйтесь, а ми потім чайку поп’ємо.

Два тижні в селі промайнули непомітно. Надія допомагала господині по господарству, ходила по гриби, варила варення й навіть взяла участь у вечірніх посиденьках із сусідами. Вона вперше за довгий час відчула, що живе.

Повертаючись додому, Надія зрозуміла: її життя тільки починається. І, можливо, бабине літо дійсно може стати новим світанком.

Advertisements