– Ну ти вже зовсім! – обурено вигукнула Марина, складаючи речі у валізу. – Я для тебе все робила: підтримувала, любила, дбала. А ти так підло мене зрадив!
Михайло мовчки спостерігав за дівчиною. Відчувати провину він не поспішав. Ну, зрадив раз – та й то випадково.
– Та годі вже! – сказав він із незадоволенням. – Подумаєш, переписувався. Один раз помилився! Це ж нічого не означає.
– Нічого не означає? – Марина різко повернулася до нього. – А давай я теж із чоловіками переписуватимусь і один раз “помилюся”. Теж нічого не означатиме, так?
Михайло насупився. Ні, такого він точно не дозволить.
– І куди ж ти підеш? – запитав він, змінивши тон на глузливий. – До своєї матусі в село?
Михайло посміхнувся. Він чудово розумів, що у Марини особливого вибору немає.
– Знайду, куди піти! – впевнено відповіла Марина, закриваючи валізу.
З гордо піднятою головою вона вийшла з квартири, гримнувши дверима.
Але варто було їй опинитися надворі, як упевненість почала згасати. Вона сіла на лавку у дворі й заплакала. Куди йти? У кого шукати прихисток?
Марина роздумувала над своїм становищем, коли раптом із під’їзду вийшов дідусь із маленьким собачкою. Песик весело загавкав, немов оголошуючи всім про свій вихід.
Та раптом дідусь спіткнувся, а собачка вирвалася з рук і кинулася тікати.
– Ласко! Ласко, повернися! – розгублено вигукнув старий.
Марина, не роздумуючи, кинулася ловити втікача. Врешті-решт вона змогла схопити повідець.
– Ой, дякую, доню! – вдячно сказав дідусь.
Марина посміхнулася й поглянула на дідусеву улюбленицю.
– Вона справді дуже мила, – зауважила вона.
Дідусь звернув увагу на валізу, що стояла біля лавки.
– Переїхала до нашого району? – запитав він.
– Ні, – зітхнула Марина. – Просто шукаю, де зупинитися.
– Що ж сталося? – поцікавився він.
Марина коротко розповіла про сварку з Михайлом і про те, що їй зараз нікуди йти.
– От що, доню. У мене є вільна кімната. Можеш пожити в мене, поки не знайдеш щось підходяще.
– Ой, ні, це незручно, – розгублено відповіла Марина.
– Незручно – це сидіти на лавці вночі, – жартома відповів дідусь. – Я Степан Васильович, до речі. А ти?
– Марина, – представилася вона.
– От і добре, Марино. Тоді ходімо!
**…**
У квартирі Степана Васильовича Марина почувалася, як удома. Дідусь виявився надзвичайно добрим і цікавим співрозмовником.
– Якщо чоловік дійсно любить жінку, він ніколи навіть не гляне на інших, – сказав він за вечірнім чаєм.
Ці слова дали Марині надію та впевненість.
**…**
Наступного дня Марина познайомилася з онуком дідуся, Андрієм, який допомагав їй шукати житло. Спочатку все йшло непросто, але з часом вони почали проводити більше часу разом.
Минуло кілька місяців, і Марина з Андрієм вирішили з’їхатися. Але вона завжди залишалася вдячною Степану Васильовичу, який став її рятівником у складний момент життя.
Ця зустріч змінила її життя назавжди.