Пенсію бабуся Наталя отримувала справно, і цих грошей їй би вистачало на все необхідне, якби не дочка. Через постійні борги світло в квартирі давно відключили, холодильник не працював, а про продукти там уже давно годі було й згадувати. Найбільше бабуся сумувала через те, що не могла дивитися телевізор — її єдину розвагу. Вона сама розуміла, що в усьому винна: з дитинства надто балувала дочку, сподіваючись, що виростить її надійною опорою у старості.
Але життя склалося інакше. Катя вчилася погано, а оцінки отримувала тільки через повагу до Наталії Василівни, яка багато років працювала вчителькою. Бувало, вона намагалася провчити дочку, закривала двері перед нею, але та здіймала такий галас на весь під’їзд, що доводилося відчиняти. Тепер грошей від Каті було все менше, і Наталя боялася, що незабаром і ці копійки перестануть надходити. Що вона тоді робитиме?
Переглядаючи старі фотографії, Наталя не могла збагнути, у чому саме помилилася. Вона ж віддала дочці все найкраще. Раптом їй стало зле, і вона ледь дійшла до лавки біля під’їзду, щоб трохи перепочити. Вийнявши пляшку води, вона спробувала вгамувати слабкість.
До неї підійшов молодий чоловік і запропонував допомогу. Наталя одразу впізнала в ньому свого колишнього учня Івана, хоч він уже давно не був тим худеньким підлітком. Іван запропонував викликати швидку, але Наталя відмовилася. За десять хвилин він повернувся з величезним пакетом продуктів.
Вони разом піднялися до її квартири, і Наталя Василівна відверто розповіла про своє нелегке життя. Іван вислухав її дуже уважно, а потім сказав:
— Наталіє Василівно, ви завжди були для мене другою мамою після того, як моя рано пішла з життя. Я приїхав сюди у справах і вже сьогодні ввечері мав повертатися, але тепер залишуся ще на кілька днів.
— Ти жартуєш, Іване? — здивувалася Наталя.
— Ні. І маю ще одну пропозицію. Їдьте зі мною!
— Як це зі мною? — розгублено запитала вона. — А що ж скаже твоя дружина?
— Моя дружина — чудова жінка. Вона буде тільки рада. У нас достатньо місця, і ми із задоволенням приймемо вас до себе.
Наталя Василівна довго не могла повірити в почуте, але зрештою зібрала речі й поїхала з Іваном, залишивши квартиру дочці.
Ця несподівана турбота і тепло здавалися їй справжньою казкою, у яку вона навіть боялася повірити. Але, споглядаючи доброту свого учня, вона вперше за довгий час відчула себе потрібною і щасливою.