Мені 21 рік. П’ять років тому мама привела до нашого дому свого другого чоловіка. З першої ж хвилини він викликав у мене неприязнь. Працював сторожем, прийшов із двома валізами, але одразу почав командувати й “виховувати” мене. Він мені здавався огидним. Чесно кажучи, я не розумію, що мама в ньому знайшла. У нього мізерна зарплата, ще й аліменти платить колишній дружині.
Ми з ним ніколи не могли порозумітися. Спочатку я мовчала, але з часом суперечки стали неминучими. Після школи я вступила на бюджет до медичного інституту. З дитинства мріяла стати лікарем, тому намагаюся добре вчитися, хоча це дуже складно. Отримую навіть стипендію, що трохи допомагає.
Але пів року тому він почав дорікати мені, що я “сиджу у них на шиї”. Казав: “Ти вже доросла, а ми тебе годуємо, одягаємо, взуваємо. У твоєму віці я вже працював”. Його обурювало, що я не приношу грошей у дім. На його думку, я повинна була знайти роботу і допомагати їм, бо “грошей мало стало”. Найгірше, що мама підтримувала його в цьому. Вона заявила: “Ти могла б і підробляти, нам важко тебе забезпечувати, ми не залізні”.
Два дні тому ввечері він прямо заявив, що дорослі діти повинні жити окремо від батьків. Я була шокована й глянула на маму, але вона мовчала, погоджуючись із ним. У розпачі я пішла до своєї кімнати. Наступного дня мама почала розмову про вчорашнє: “Мені дуже важко, я стою перед вибором. Ми постійно сваримося, ти влаштовуєш скандали, не вмієш тримати язика за зубами. Я хочу жити спокійно. Він правий – ти вже доросла і повинна жити окремо. У тебе є місяць, щоб знайти житло і переїхати”.
Це було як грім серед ясного неба. Я ніколи не думала, що мама може вирішити позбутися мене. Її слова розбили мені серце. Я не знаю, як жити далі, але впевнена в одному – я ніколи цього їй не пробачу.