У всіх моїх однолітків та друзів були бабусі та дідусі, а мені батьки із родичами спілкуватися забороняли. У дитинстві цього абсолютно не розуміла. Коли мені було ще п’ять, ми відвідували бабусю та дідуся на селі. Вона завжди пеkла смачні пироги та пиріжки, мені дуже подобалося там бувати. Так само там біля будинку був великий простір, де можна побігати та пограти.
Але через рік ми абсолютно припинили з ними спілкування, коли я питала про бабусю і дідуся, мама досить різко обривала такі розмови і переводила тему, що здавалося мені дивним. Батько теж не хотів про це розмовляти, хоч це були його батьки. Причину такої ситуації я дізналася через багато років, коли батька не стало, а я почала розбирати його речі. В одній коробці, що лежала в дальньому кутку шафи, я знайшла листа. Лист був адресований моєму батькові і був відправлений із села. »Не приїжджай більше до нас.
Насправді ми тебе всиновили. Твоєю матір’ю була наша знайома з міста, яка рано померла. Перед смертю вона попросила, щоб ми забрали тебе, щоб ти не потрапив до дитячого будинку. Ми виховали тебе як свого сина, але насправді ми просто виконував обов’язок, нічого спільного тепер мати з тобою ми не хочемо”. Мене вразив цей лист, я не уявляю, наскільки боляче і приkро було моєму батькові, коли він його отримав.