Моє життя на пенсії не завжди було легким. Останні місяці стали особливо важкими через фінансові труднощі, і одного дня я виявила, що не можу повністю розрахуватися за покупки в місцевому магазині. Борг складав 500 гривень — начебто невелика сума для когось, але для мене це була серйозна проблема. Я намагалася пояснити це продавчині, але вона не проявила розуміння.
Одного разу я сиділа у дворі з іншими бабусями, ми обговорювали новини та ділилися думками, коли раптом до нас підійшла робітниця магазину, яка жила по сусідству. На очах у всіх вона почала говорити:
— Ти знаєш, що всі вже в курсі твого боргу? Як ти можеш так просто не платити? Це ж сором!
Я відчула, як мене охопив сильний сором. Усі мої подруги дивилися на мене, і я не знала, куди подітися від цієї незручності.
— Я скоро все оплачу, — пробурмотіла я, хоча мій голос тремтів, а в очах назбирувалися сльози. — Просто зараз у мене важкі часи…
— Важкі часи? Усі тут живуть так само, але ніхто не краде! — різко відповіла вона і пішла, залишивши мене серед мовчазних стареньких.
З того дня я почала уникати виходів у двір. Сором став настільки сильним, що я не могла навіть подивитися в очі своїм давнім подругам. Моя самотність тільки поглибилася, і я відчувала себе покинутою тими, хто колись підтримував мене. Щоранку я прокидаюся з думкою про те, як швидше зібрати необхідну суму, щоб повернути своє почуття гідності й знову спокійно дивитися людям у вічі. Але поки цей борг важким тягарем висить на моїх плечах, я відчуваю, ніби не зможу позбутися відчуття сорому.