Баба Маня сиділа за столом і в’язала теплі шкарпетки. У паспорті її звали Мариною, але в селі всі, скільки себе пам’ятала, називали її лише Маня. Чому так – вона й сама вже не знала, але давно звикла. Раптом у хату хтось зайшов. Баба Маня здивовано підвела голову й застигла, ледь не впустивши спиці з рук. Перед нею стояв справжнісінький… Миколай! Він був саме таким, як у книжках для дітей: висока фігура, хутряний комір, біла борода, яскраво-червона шапка у вигляді ковпака. Але найбільше вразило те, як він її назвав: – Доброго дня, внучко, Маню! – гукнув він із усмішкою. – Чи пустиш гостей до своєї затишної хати? Баба Маня ошелешено застигла. Потім повільно поправила окуляри й ще раз уважно придивилася до дивного гостя. – Ого! – нарешті вирвалось у неї. – То невже це сам святий Миколай завітав до мене? І з якої ж такої нагоди? Бабуся не розуміла, що відбувається, і, чесно кажучи, не вірила своїм очам. Але щось у добродушному обличчі гостя вселяло тепло та затишок, немов ця зустріч була подарунком, який вона не чекала, але який точно змінить її звичайний вечір.

Баба Маня сиділа за столом і в’язала теплі шкарпетки. У паспорті її звали Марина, але в селі всі здавна називали її лише Манею. Чому саме так, вона вже й не пам’ятала, але не ображалася – звикла.

Раптом двері відчинилися, і до хати зайшов гість. Баба Маня підняла голову, поправила окуляри і застигла від здивування. Перед нею стояв сам святий Миколай!

Висока фігура, червоний ковпак, хутряний комір, біла борода – усе було, як у дитячих казках. Але найбільше здивувало те, що він звернувся до неї так, як і всі в селі:

– Доброго дня, внучко, Маню! Гостей пустиш?

Баба Маня знову поправила окуляри, щоб краще роздивитися гостя, і нарешті вигукнула:

– Ого, сам святий Миколай до мене завітав! І з якої такої нагоди?

– Як це з якої? – посміхнувся гість. – Подивись на календар, Маню. Сьогодні ж 31 грудня! Новий рік на носі!

– А як же, знаю, – усміхнулася бабуся. – Тільки нащо я тобі здалася, дідусю? Тобі ж по дітях ходити треба, віршики слухати й подарунки роздавати. А я вже давно не дитина, та й усі подарунки, які могла, отримала.

– Та що ти, Маню, – похитав головою Миколай. – У вашому селі діточок небагато, швидко їх обійшов. От і вирішив до тебе завітати, поки мої олені відпочивають.

– Ну, коли так, то заходь, – погодилася баба Маня. – Але даруй за просто так.

– Ого, губу розкотила! – засміявся Миколай. – Ти ж знаєш, що подарунки треба заслужити.

– І як це заслужити? – здивувалася бабуся.

– Ну, наприклад, розкажи, що ти доброго зробила цього року.

– Та хіба я знаю? – задумалась вона. – Нічого такого й не згадаю… Ну, онукам шкарпетки та рукавиці пов’язала. Сусідам теж, коли просили. Це рахується?

– Ще й як рахується! – радісно вигукнув Миколай. – А де твій чоловік? Чому його вдома немає?

– Ходить по сусідах, – відмахнулася баба Маня. – Народ веселить. Завжди так робить перед святами.

– Веселить, кажеш? Ну, тоді молодець! – закивав Миколай. – А тепер ось тобі подарунок за твою доброту.

Він дістав із торби вовняну хустку з чарівними візерунками.

– Ось, Маню. Як тільки надягнеш, одразу на десять років помолодшаєш.

– Ой, яка краса! – вигукнула баба Маня, розгортаючи подарунок. – Дякую, дідусю! Про таку хустку я давно мріяла!

– Подякуй своєму чоловікові, – хитро посміхнувся Миколай. – Це він написав мені листа і заслужив цей подарунок для тебе.

Сказавши це, Миколай вийшов із хати в сіни. Там швидко зняв шубу, бороду й сховав костюм у скриню.

– Маня зовсім мене не впізнала, – пробурмотів він, витираючи піт із чола. – Або, може, просто прикидається. Весною треба її до лікаря звозити, щось із зором чи слухом не те.

Тим часом баба Маня, приміряючи хустку перед дзеркалом, усміхнулася:

– Ох, Іване, Іване… Ми з тобою все життя прикидаємось, що чогось не чуємо чи не бачимо. І від того жодного разу серйозно не сварилися. От і живемо, наче з чарівником під одним дахом.

Вона поправила хустку, подивилася на себе в дзеркалі й щиро засміялася. Адже коли в домі є тепло і трохи чарів, кожен день стає святом.