Ми з чоловіком одружилися одразу після університету. Я народила йому двох синів, які зараз уже стали дорослими чоловіками з власними сім’ями. Але коли діти були ще маленькими, я помітила, що чоловік почав задивлятися на інших жінок. Згодом я зрозуміла, що така його натура – він не міг пройти повз жодної спідниці.
Коли сини виросли і закінчили навчання, наші стосунки з чоловіком зовсім охололи. Ми стали чужими людьми. Я терпіла його пригоди лише заради дітей, аби не травмувати їх. Але коли вони стали самостійними, зрозуміла, що нічого мене більше не тримає. Я прямо запропонувала чоловікові розлучитися.
Ми поділили квартиру і роз’їхалися. Я залишилася одна і жила своїм життям. Часом згадувала чоловіка – усе-таки багато років прожито разом. Але мені було прикро, що він навіть не привітав мене на свята, не зателефонував, не написав жодного разу. З синами він підтримував якийсь зв’язок, але вони розуміли, що між нами з ним давно все скінчено, тому уникали розмов про батька.
Минуло 12 років. І ось одного дня я почула стукіт у двері. Відчинила – і перехопило подих. На порозі стояв мій колишній чоловік. Він дуже постарів за ці роки. Було видно, що йому важко, що здоров’я зовсім не те. Ми кілька хвилин мовчки дивилися одне на одного, а потім я впустила його до хати.
Спочатку розмова не клеїлася. Було так багато недомовленого, але водночас нічого не виходило сказати. Тільки після другої чашки чаю чоловік розповів, як він жив усі ці роки. Стабільності в його житті не було. Він нагулявся, підірвав здоров’я і зрештою залишився зовсім один. Тепер йому йти нікуди, тому він прийшов до мене, просячи пробачення за свої зради та все, що зробив у минулому. Він запропонував знову зійтися і спробувати почати все спочатку.
Я не знаю, що робити. З одного боку, ми 12 років не спілкувалися, він навіть не цікавився моїм життям. Можливо, він вирішив, що дає мені шанс пожити без нього, залишивши минуле позаду. З іншого боку, він – хвора людина, і хоча ми давно розлучилися, він мені не зовсім чужий. Ми разом прожили мої найкращі роки, він – батько моїх дітей і моя перша любов.
Я поки що не дала йому остаточної відповіді, сказавши, що маю подумати. Тепер я зважую всі «за» і «проти».
Що б ви зробили на моєму місці? Чи варто дати йому другий шанс?