Мені 67 років, і хоча це не зовсім старість, самотність відчувається дуже гостро. Чотири роки тому я пішла на пенсію, мріяла про цей час, уявляла, як гратимуся з онуками, проводитиму дні з ними. Спочатку так і було, але війна все зруйнувала.
Моя донька Ніна одразу ж забрала дітей і поїхала до Польщі, де працював її чоловік. Я це розуміла, хоча на Закарпатті тоді було відносно безпечно.
Мій син одного дня, повертаючись додому, потрапив до рук військкомату. Йому навіть не дали попрощатися з дітьми. Про сім’ю ніхто не подумав. А через два місяці мені повідомили, що він загинув під Соледаром. Чоловік, переживши таку втрату, отримав інфаркт. Лікарі не змогли його врятувати. Я тоді теж потрапила до лікарні.
Як я все це пережила – згадувати важко, але навіть зараз біль не вщухає. Невістка забрала дітей і поїхала до своєї мами в Хуст. Я майже їх не бачу, лише зрідка дзвонять. На Великдень кликали, але мені здається, що це більше з ввічливості.
Подруги знають про мою ситуацію і намагаються підтримувати. Обіцяли прийти на мій день народження, аби трохи розвеселити. Але з самого ранку я була в такому пригніченому стані, що хотіла їм усім подзвонити й сказати, щоб не приходили. Та дівчата таки навідались. Посиділи, попили чаю, а потім розійшлися, залишивши мене знову наодинці зі своїми думками.
Весь вечір я відчувала порожнечу. Думала, що краще вже померти, ніж так жити. Лягла спати, але всю ніч крутилася. Лише під ранок провалилася у сон. І раптом почула знайомий голос:
– Мамо, прокидайся!
Спершу подумала, що це сниться, і не звернула уваги. Але відчула, як хтось ніжно торкається мого плеча.
– Мамо, вітаємо тебе! Відкрий очі!
Я розплющила очі – переді мною стояла Ніна з онуками. Вони сміялися, плескали в долоні й вітали мене з днем народження.
– Ми на кордоні добу простояли, тому й запізнилися! Пробач! Не хотіла псувати сюрприз. Але сьогодні все відсвяткуємо якнайкраще!
Я плакала від щастя, так давно не раділа. Ми провели чудовий день разом: замовили додому смаколики, говорили до пізньої ночі. А наступного дня Ніна вирішила серйозно поговорити зі мною.
– Мамо, так більше не можна! Поїхали з нами.
– Куди?
– До Польщі. Ти допомагатимеш із дітьми, і ми завжди будемо разом.
– А квартира?
– Здамо її. У тебе буде додатковий дохід.
– Ой, доню, я не зможу. Це мій дім, мої друзі.
– Але там ти не почуватимешся самотньою.
Для мене це надзвичайно складне рішення. Я люблю свій дім, а в такому віці важко щось змінювати. Крім того, я переживаю, чи не стане моя присутність тягарем для зятя. Хто ж хоче тещу поряд? Мені здається, я йому швидко набридну.
Донька продовжує мене вмовляти, а я не знаю, як бути. Що ви думаєте? Чи варто погодитися?