Восени Інна Семенівна втратила чоловіка. Віктор Володимирович довго хворів, лежав у лікарні. Родина – дружина, діти та онуки – сподівалися, що він одужає, адже все життя він був сильним і впертим чоловіком.
Але хвороба виявилася сильнішою. Та й роки брали своє: Віктору Володимировичу було вже вісімдесят чотири. Він прожив прекрасне життя, залишивши по собі лише теплі спогади. Проте всім було важко змиритися з тим, що його більше немає поруч.
Інна Семенівна залишилася одна. Діти – донька Оля та син Максим – не раз пропонували їй переїхати до них у місто.
– Мамо, ну як ти тут сама? – запитувала Оля. – Поїхали до нас. У нас велика квартира, а Оля, твоя внучка, скоро вступить до університету. Її кімната звільниться.
– Та ну, – бурчала Інна Семенівна. – Ви ще молоді, поживіть для себе. Доньку виростили, тепер за матір’ю доглядати? Не хочу бути тягарем для вас.
– Мамо, який тягар? Ти ж ще о-го-го! І мені допоможеш!
– Якщо я ще о-го-го, то й у селі сама впораюся.
Оля тільки зітхала. Мама завжди була впертою.
– Максиме, поговори з мамою. Страшно, що вона залишається сама, – звернулася Оля до брата.
– Спробую, – відповів він. – Але ти ж знаєш нашу маму…
Максим теж не зміг переконати матір.
– Мамо, у нас просторий будинок. Навіть ділянка є, город посадиш! Ну нащо тобі це село?
– А ти свою Любу спитав, перш ніж мене кликати?
– Звісно, Люба тільки «за».
– Добра в тебе дружина! Але я люблю свою невістку й не хочу прирікати її на життя зі свекрухою.
– Та що ти таке вигадуєш? – запитав Максим. – Ми хочемо, щоб ти була з нами, допоможеш дітям…
– Якщо твої діти в 14 і 10 років не можуть самі себе нагодувати, то, синку, маю для тебе погані новини.
Максим і Оля розуміли, що за впертістю мами ховається страх когось турбувати. Вона завжди була самостійною і сильною. Але діти хвилювалися, що після втрати чоловіка їй буде важко самій.
Наближався Новий рік. Максим запропонував сестрі зустріти його разом у новому будинку, куди вони щойно переїхали.
– Звісно, – погодилася Оля. – Але давай запросимо і маму. Це її перший Новий рік без тата.
– Я теж хотів, але вона, мабуть, не погодиться.
І справді, мама відмовилася:
– Нікуди я не поїду. Знаю я ці гуляння – шум, діти… Не хочу. Подивлюсь телевізор, ляжу спати.
Діти зрозуміли, що вмовляти марно. Вирішили приїхати до неї під час свят.
31 грудня Оля з родиною вже вранці приїхала до брата. Потрібно було підготувати їжу, прикрасити будинок.
– Не розумію, чому Інна Семенівна не захотіла приїхати, – сказала Люба, нарізаючи салати. – Як вона там одна?
– Вона не хоче, щоб її жаліли, – зітхнула Оля. – Боїться, що вже не така, як раніше.
Люба задумалася, дивлячись у вікно. Діти гралися у дворі, а вона вирішила:
– Знаєте що? Давайте всі разом поїдемо до вашої мами. Якщо гора не йде…
– Серйозно? – здивувалася Оля. – А як же святкування в будинку, про яке ви так мріяли?
– У нас буде ще багато таких свят. А ваша мама не повинна зустрічати цей Новий рік одна.
Усі погодилися. Швидко склали салати, подарунки, одяг і вирушили в дорогу.
Тим часом Інна Семенівна прикрашала стару ялинку. Святкового настрою не було, але вона подумала, що чоловік засмутився б, якби не було ялинки.
Готувати багато вона не стала – зробила салат, зварила картоплю. У хаті панувала тиша.
Коли вона почула звук машини, здивувалася. Машини зупинилися біля її двору. Виглянувши у вікно, вона побачила родину й застигла.
– Господи, – прошепотіла вона.
Коли діти й онуки зайшли до будинку, Інна Семенівна була розгублена, але щаслива.
– Ми вирішили, що ти не маєш бути одна, – сказав Максим.
Цей Новий рік був першим для Інни Семенівни без чоловіка. Але замість суму її серце наповнилося теплом і радістю. Діти та онуки зробили все, щоб вона відчувала себе потрібною і коханою.