Аня завжди була самітницею. Мовчазна, відсторонена, вона уникала компаній і не мала ні друзів, ні подруг. Студентські вечірки її не цікавили. Увесь її світ обмежувався навчанням, а найкращими друзями були книги та підручники. Університетська бібліотека стала її улюбленим місцем, де вона проводила майже весь свій час. Вона не прагнула виділятися, тому більшість студентів навіть не знали, хто вона.
Того вечора Аня затрималася в бібліотеці довше, ніж зазвичай. Вийшла пізно, і, щоб скоротити шлях додому, вирішила піти через пустир. Там її наздогнав незнайомець. Скориставшись моментом, він зґвалтував її. Нападник утік так швидко, що Аня навіть не встигла запам’ятати його обличчя.
Наслідки цього жаху стали очевидними через півтора місяця – вона дізналася, що вагітна. Лікар наполягав на збереженні вагітності, пояснюючи, що переривання може позбавити її можливості стати матір’ю в майбутньому. Аня важко погодилася народжувати, вирішивши, що після пологів залишить дитину в притулку. Адже для неї головним було навчання, а не турботи про немовля.
Але все змінилося в той момент, коли вона вперше побачила свого сина. Щось у її серці перевернулося. Вона дивилася на малюка і думала: “Я ніколи й нікому тебе не віддам. Ти мій і тільки мій”. Хлопчик, такий беззахисний і крихкий, одразу завоював її любов.
Минуло два роки, і Аня з жахом згадувала, що колись думала залишити маленького Мишка в притулку. Вона була впевнена: якби зробила це, то це стала б найбільша помилка її життя. Тепер вона ні про що не шкодує і щаслива, що має такого сина.
Сьогодні Аня та Мишко разом гуляли парком. Сонячний день, гарний настрій – усе навколо здавалося ідеальним. Мишко постійно ставив запитання, а мама терпляче й з радістю відповідала на кожне. Перехожі, почувши їхню розмову, усміхалися. Але Аня і Мишко нікого не помічали – вони були повністю зайняті одне одним. Їхній світ належав тільки їм.