Чоловік покинув мене після народження другої дитини. Він не хотів ще одну доньку – мріяв про сина. До того ж, заявив, що втомився від сімейного життя. Одного дня просто зник, поїхав кудись і більше не повернувся. Чула від знайомих, що він одружився в іншому місті, але мені це було байдуже. Я все одно не змогла б його пробачити.
Залишилася я сама з двома маленькими дітьми. Поїхала до мами в село. Роботу знайти було складно – діти постійно хворіли, і мене ніхто не хотів відпускати, коли вони потребували догляду. Нарешті, коли молодшій донечці виповнилося два роки, вдалося знайти місце в місцевому магазині.
Але дівчатка росли, а грошей постійно бракувало. Як же було боляче, коли вони просили гарні сукні чи нові чобітки, а я мусила пояснювати, що зараз це неможливо.
Зрештою, я зрозуміла, що треба щось змінювати. Вирішила їхати на заробітки до Італії. Тоді старшій було вже 14 років, і скоро потрібно було вступати на навчання. Залишившись в Україні, я б ніколи не змогла оплатити їй освіту.
Моя мама погодилася залишитися з дівчатками, і вони добре ладнали. Я почала надсилати їм гроші щомісяця. Було приємно бачити, як вони радіють, що можуть дозволити собі те, чого раніше не мали.
Старша донька Алла згодом вступила до університету, і я оплачувала все. Частину грошей відкладала, працюючи навіть у дві зміни, щоб заробити більше. Мріяла, як повернуся додому, і ми нарешті будемо разом.
Минуло чотири роки. Я вирішила, що накопичила достатньо, і повернулася.
Але те, що я застала вдома, мене приголомшило. Алла вже жила з хлопцем, навіть не оформивши шлюб. Він ніде не працював, а вони безтурботно витрачали мої гроші. Молодша донька Ніна залишалася з мамою, але абсолютно її не слухала, не вчилася і робила, що хотіла.
Я вирішила, що так далі бути не може. Організувала зустріч, запросивши всіх додому. Під час вечері я заявила:
– Я більше нікуди не поїду. Хочу залишитися з вами!
Думала, що ці слова викличуть радість, але побачила лише розчарування в їхніх очах. Вирішила продовжити:
– Алло, ти доросла, раз вирішила жити з хлопцем без мого відома. Тому я більше не буду підтримувати тебе фінансово, окрім оплати навчання. Ніно, ти отримуватимеш гроші лише за успіхи в навчанні. Я купуватиму продукти та необхідне, але не більше.
– А навіщо тобі залишатися? – раптом запитала молодша.
– А ти хіба не хочеш, щоб мама була поруч?
У відповідь – тиша. Моє серце розривалося. Я зрозуміла, що запізнилася. Я багато чого пропустила, і за ці роки мої доньки виросли неконтрольованими та зухвалими. Я лише хотіла дати їм краще життя, але, здається, втратила головне.
Тепер я розриваюся між двома бажаннями. З одного боку, хочеться все покинути і повернутися до Італії. З іншого – я розумію, що заслужила право жити так, як хочу. Можливо, ще є шанс усе виправити?
Що б ви зробили на моєму місці? Чи вірите, що я зможу все змінити?